Весільні традиції – одні з найдавніших та найважливіших у будь-якій країні світу, в тому числі, і в Польщі. Вінчання та шлюб для закоханих у різні часи були таїнствами любові і символізували відданість, щирі почуття, а ще – стали частинами суспільного устрою життя, пише сайт lodzanka.eu.
Для мешканців міста Лодзь та воєводства весільні традиції також відіграють важливу роль – тут про давні звичаї дбають та плекають їх, хоч на зміну з часом прийшло і чимало новацій.
Якими були традиції вінчання у Лодзі та інші цікаві факти з історії весільного обряду – читайте у матеріалі нижче.
Як молодята зустрічалися та готувалися до шлюбу у минулому?
Ще задовго до весілля молоді пари знайомилися, бачилися та починали будувати стосунки. Якщо у сучасному світі молоді люди мають дуже багато можливостей для знайомства та створення стосунків, які б привели до заручин та весілля, то ще у двадцятому столітті все було зовсім інакше. Не було інтернету та великої кількості заходів і видів дозвілля, які можна було відвідувати у будь-який час, аби знайти собі майбутнього партнера у житті.
Натомість у ті часи хлопці та дівчата знайомилися, переважно, на власних подвір’ях. Не маючи можливостей, щоб кудись піти, молоді люди бачилися з однолітками неподалік своїх будинків чи на вулиці, куди приходила молодь з околиць. Діти, які належали до так званого “робітничого класу”, у доволі ранньому віці йшли працювати на міські фабрики та заводи, тож мали змогу також знайомитися та бачитися на їхніх територіях.
Нагодами для зустрічей та знайомств були також відвідини храму у святкові дні та по неділях, веселощі та сімейні свята. Юнаки та дівчата з “робітничого класу”, зачасту, з найбільших розваг мали лише відвідини храмів, тож там не гаяли часу та знайомилися між собою. Звісно, це все відбувалося не у стінах самого храму – юнак часто чекав біля виходу на
Так зароджувалася спершу дружба, а згодом і симпатія, в результаті якої виникали стосунки. Хлопець міг “ходити” до дівчини від кількох тижнів до кількох років (зазвичай, не більше трьох років). Коли хлопець довго “ходив” до дівчини та не говорив при цьому за майбутнє весілля, її батькам це не надто подобалося – вважалося, що молодик таким чином просто дурить дівчину. Старожили розповідають, що раніше більшу вагу мали практичні вчинки, аніж почуття.
Сватання як обов’язкова частина весільних обрядів
Цікаво, що до війни у Лодзі існував так званий неписаний “інститут сватів”. Сватами могли стати родичі, друзі або знайомі, і вони були зобов’язані супроводжувати молодика, коли той мав намір просити руки та серця у своєї коханої. Подекуди можна знайти інформацію про те, що працювали навіть професійні свати, які знали всі правила та порядок такої передвесільної процедури і надавали свої послуги сором’язливим закоханим юнакам.
Як це все відбувалося? Свати разом з парубком приходили у дім до майбутньої нареченої, і починали розмову з питань про здоров’я дівчини. Звісно, це була свого роду формальність, аби впевнитися, що наречена буде працьовитою, активною і зможе народити дітей.
В один момент у розмову втручалися батьки нареченої, які спершу мали говорити, що такий наречений їм не підходить. Натомість завданням сватів було розповісти про те, що парубок сильний та дужий, а також повідомити про інші чесноти майбутнього нареченого.
Тільки після цього свати разом з батьками нареченої сідали за стіл, пили чай та горілку, а парубок, який чекав біля дверей будинку, входив до хати.
Після всіх розмов та застілля починали обговорювати можливість самого одруження та заручин. Як правило, дату заручин призначали у день, коли приходили свати. У Лодзі існувала певна традиція стосовно заручин – існував звичай, що вони мають відбуватися у суботу і обов’язково у домі нареченої.
На заручини приходив хлопець разом з батьками, братами та сестрами. Коли гості переступали поріг дому нареченої, на них вже чекав пишно накритий стіл. Часто заручини супроводжувалися веселощами, танцями та голосними співами, однак нерідко було й таке, що під час заручин відбувалися серйозні розмови, які стосувалися планування весілля та розмірів приданого. На заручинах вирішувалося і те, де житимуть молоді після одруження.
Під час трапези з-за столу у відповідний момент вставав батько нареченої, діставав золоту каблучку та звертався до парубка з настановою, що якщо той одружується, то повинен надягнути нареченій на палець золоту каблучку.
Майбутній зять брав каблучку та одягав на палець коханої, а тоді цілував її руку. З цього моменту хлопець та дівчина вважалися зарученими.
Підготовка до шлюбу: релігійні традиції лодзян
Після заручин на закохану пару чекало ще чимало традиційних обрядів, яких потрібно було дотримуватися, щоб прийти до шлюбу. Весільні звичаї лодзян тісно переплітаються з релігійними – мешканці міста та воєводства ревно дотримувалися канонів католицької церкви.
Так-от, після заручин про те, що пара з двох домів готується до шлюбу, повідомлялося у місцевий храм. Це називалися “оповідями” – їх священник читав під час проповіді у ході недільної служби. Також хлопець разом з дівчиною мали пройти так званий екзамен з катехизму – священник перевіряв, чи молодята знають молитви, правди віри та Божі заповіді. Молодята неодмінно повинні були знати молитви та основні правила з катехизму, аби їх священник прийняв до шлюбу.
Паралельно з підготовкою до “екзамену на знання катехизму”, молодята міркували про саме весілля. Потрібно було обов’язково запросити всіх гостей на своє святкування. Для цього молодята самостійно ходили до всіх своїх запланованих заздалегідь гостей та просили їх зробити їм честь – прийти на їхнє весілля. У наш час така традиція практично не збереглася, запрошення гостям приходять через пошту або ж навіть в електронному вигляді.
Довгоочікуваний шлюб та традиції під час весілля
Тільки після відбуття всіх вищезгаданих традицій молодят чекали найголовніші речі – шлюб та весілля. Спершу всі йшли до храму, після цього – йшли до будинку молодої та сідали за святковий стіл. До слова, весілля, як і заручини, зачасту відбувалися саме у домі нареченої.
Гості часто йшли разом з молодятами та батьками до храму, однак не обов’язково – могли приходити вже за святковий стіл. Скільки було гостей – залежало від достатку молодят та їхніх батьків, а також від соціальних зв’язків та статусу у суспільстві. Кажуть, що на найбільших весіллях лодзьких робітників збиралося близько вісімдесяти гостей.
Обов’язково на весіллі були музиканти – зазвичай створювалася ціла команда з кількох виконавців. А ще – свого часу доволі часто на весілля до сімей робітників запрошували пожежний оркестр. Музиканти, як правило, супроводжували молодят під час весільної процесії до храму та звідти до святкового столу.
Часто на весіллях у минулому можна було побачити і непроханих гостей – їх називали “вечірниками” або “каменярами” (бо були, мов каміння на дорозі). Такі непрохані гості приходили до святкового столу, без запрошення сідали за нього і навідріз відмовлялися йти, поки їм не давали горілку та частування. Інколи бувало й таке, що такі вечірники робили збитки – били вікна, викрадали наречену та просили викуп за неї.