На початку 80-х років XX століття Польща була охоплена протестами. Профспілковий рух, який об’єднав робітників, інтелігенцію, селян та студентів перетворився на потужний громадянський рух, який за публічним завданням захисту соціально-економічних прав робітників формував громадянське суспільство та вів до демократизації країни. Страйками були охоплені фактично всі великі польські міста: Варшава, Познань, Гданськ. Не стало винятком і місто Лодзь, кількість населення, якого на поч. 80-х років сягала понад 800 тис. Влітку 1981 року в Лодзі відбувся багатотисячний марш зневірених жінок. Чимало з них вийшли на протест разом зі своїми дітьми, пише lodzanka.eu.
З історії протестного руху в Польщі на поч. 80-х рр. XX ст.
Перш ніж поринути в історію масштабного жіночого страйку в Лодзі, варто з’ясувати, чому на початку 80-х років XX століття польськими містами прокотилася хвиля маніфестацій та страйків.
З 1944 по 1989 роки сучасна Польська Республіка знаходилася в сфері впливу Радянського Союзу. Наприкінці 70-х років в Польщі спостерігався занепад економіки, загострення соціальних проблем, стагнація. Гостра соціально-економічна та політична криза була зумовлена волюнтаристською політикою першого секретаря ЦК Польської об’єднаної робітничої партії Едварда Герека.
У 70-ті роки почали створюватися організації, які захищали права робітників. Ці організації почали формувати профспілковий рух.
17 вересня 1980 року у Гданську на зборах представників страйкових комітетів Польської Народної Республіки було створено незалежну самоврядну профспілку «Солідарність», яку очолив електрик Лех Валенса, який пізніше став президентом Польщі. «Солідарність» була опозиційною до комуністичного режиму у Польщі.
Хвиля страйків та демонстрацій прокотилась у 80-х роках у великих та малих містах Польщі. Поступово гасла профспілкового руху перейшли від соціально-економічних до політичних. В підсумку, наприкінці 80-х років з комуністичною монополією на владу у Польщі було покінчено. На виборах до Сенату у червні 1989 року «Солідарність» отримала 99 місць зі 100. Після відставки у вересні 1990 року Войцеха Ярузельського новим президентом Польщі став лідер «Солідарності» Лех Валенса. Таким чином, Польща позбулася радянського гніту.
Лодзянки працювали на фабриках в три зміни
Повертаючись до історії жіночого голодного маршу у Лодзі, варто зазначити про тодішні важкі умови праці жительок цього польського міста. Економіка міста Лодзь залежала від текстильної промисловості, занепад якої у місті розпочався на початку 90-х років.
Лодзянки на рівні з чоловіками працювали на виробництві. На фабрики та заводи жительки Лодзі поспішали о 5-й ранку. Дорогою до роботи, лодзянки ще встигали зайняти чергу до продуктової крамниці, адже в місті був гострий дефіцит продуктів. Після завершення робочої зміни лодзянки приходили в магазин і стояли в черзі годину-дві, а вдома їх чекали діти.
Траплялись ситуації, коли жителькам Лодзі після робочої зміни та походу в магазин, якому передувало кількагодинне очікування в черзі, доводилось знову йти на роботу – на нічну зміну. Атмосфера на робочих місцях, де працювали тисячі лодзянок була досить напруженою.
Однією з причин великої хвилі страйків в польських містах стало підвищення цін на м’ясо у 1980 році. Були запроваджені м’ясні картки. Жителі Лодзі зіткнулись з дефіцитом м’яса та високими цінами на нього. Через постійне погіршення соціально-економічної ситуації, ця проблема не вирішувалась, а лише погіршувалась.
Тому основні вимоги масштабного жіночого протесту у Лодзі стосувалися саме покращення продовольчої ситуації. Фактично щоденно кожна лодзянка після важкої зміни на фабриці переживала важку боротьбу за забезпечення своїх дітей елементарними продуктами харчування.
30 липня 1981 року тисячі лодзянок вийшли на протест
Багатотисячний марш жінок у Лодзі був цілком легальним – владу було попереджено заздалегідь. Ініціатором голодного маршу жінок виступили Загальні збори делегатів Лодзького краю, а організатором Крайова управа.
Однією з лідерок та ініціаторок заходу була Яніна Кончак із Zakłady Przemysłu Gumowego «Stomil», а також Люцина Возняк з Воєводського товариства внутрішньої торгівлі.
Владі було повідомлено про цілі та маршрут маніфестації. І от 30 липня 1981 року тисячі лодзянок, багато з них разом зі своїми дітьми, вийшли на протест. Як уже згадувалось вище, вимоги мітингувальниць стосувались в основному покращення продовольчої ситуації.
Лодзянки пройшлися головною вулицею Лодзі – Пьотрковською. В руках жінки тримали плакати з надписами: «Три зміни, один голод», «Як з’їсти папірець ножем і виделкою».
До наших днів збереглося чимало світлин з тодішньої маніфестації. На фотографіях можна побачити, що на акцію жінки прийшли в фабричній формі – прямо з відпрацьованої зміни на заводі. Згідно офіційних повідомлень, в акції взяло участь 20 тис. осіб. За даними істориків, протестуючих могло бути більше – близько 40 тис. осіб.
Тодішня преса «Солідарності» писала, що всього в заході взяли участь 50 тис. осіб. Адже напередодні маршу жінок у Лодзі три дні поспіль відбувались акції протесту. В перший день акції маніфестанти проїхалися транспортом з прапорцями головною вулицею Лодзі. Перед будівлею мерії шуміло від клаксонів усіх транспортних засобів, така незвичайна подія не могла залишитися поза увагою мешканців Лодзі. Наступного дня цим же маршрутом проїхали автобуси, а 29 липня їхали водії компанії «Трансбуд» із транспарантами з гаслом: «Жінки підуть». І 30 липня відбувся сам марш жінок. Демонстрація розпочалася благословенням учасників від єпископа Лодзького Юзефа Розвадовського та промовою голови лодзької «Солідарності» Анджея Словіка.
Ризики для протестуючих
Кожна лодзянка, яка вийшла на протест, чудово розуміла, які наслідки може мати для неї таке рішення. Однак голодний марш жінок став маршем солідарності лодзянок.
Розуміли всі ризики і організатори маршу. Відповідальність організаторів за безпеку учасників маршу була величезною. Чи допускали організатори, що комуністична влада, попри дозвіл на марш, спробує його розгромити, а учасників покарати арештом? Звичайно, адже така небезпека була.
Тому представники «Солідарності», згадана вище Люцина Возняк разом з Влодзімежом Томашевським і Павлом Войцеховським, позичили у пожежної бригади сотні метрів мотузки. Ці мотузки, розгорнуті вздовж маршруту, мали захистити демонстрантів від неконтрольованого розгону. Організатори маніфестації не хотіли дати жодного, навіть найменшого приводу для втручання так званої служби громадського порядку.
В свою чергу комуністична влада, відправила на маршрут маршу сотню офіцерів служби безпеки та команду оперативного взводу ЗОМО – моторизованої підтримки громадянської міліції, а також офіцерів відділу «Б» Головного управління військової поліції.
Жіночий голодний марш у Лодзі привернув увагу багатьох іноземних ЗМІ. Незважаючи на те, що марш був легальним, комуністична влада згодом почала переслідувати його ініціаторів. Зокрема, Люцину Возняк було звільнено з роботи. Через організацію жіночого голодного маршу Люцину Возняк не приймали на жодну роботу. Так тривало до 1989 року, доки Польща не звільнилася з-під радянського гніту.
А після введення воєнного стану активістам Єжи Кропивницькому та Анджею Словіку загрожувала смертна кара за організацію голодного маршу.
Чи приніс результати протест лодзянок?
Одразу після демонстрації уряд запросив до переговорів представників «Солідарності» обговорити питання постачання продовольства. Центральна влада вжила фіктивних заходів, які аж ніяк не могли вирішити саму проблему. Щоб задовольнити 800-тисячне місто продовольством і м’ясом, уряд вирішив скоротити поставки для закладів масового харчування.
Від цього рішення постраждали їдальні, дитячі будинки та лікарні. До Лодзі було доставлено додаткову кількість м’яса – загалом близько трьохсот тонн, що дозволило мешканцям міста закрити непогашені червневі талони на харчування. На деякий час полиці магазинів були заповнені товарами, однак згодом знову виник дефіцит. По-інакшому і не могло бути, адже центральна влада вела волюнтаристську політику.
Все ж жіночий голодний марш мав певний успіх. Молода та малодосвідчена опозиція, яка діяла на регіональному рівні, довела, що її сила не в центральній профспілковій владі, а в діяльності кожного учасника акції.