Декілька змін на фабриках та домашні обов’язки: життя лодзянок в повоєнні роки

Після Другої світової війни на текстильних фабриках Лодзі було запроваджено режим тризмінної роботи. Зміни на фабриках тривали по вісім годин. Більше половини зайнятих у текстильній промисловості Лодзі в повоєнні роки становили жінки. Відпрацювавши зміну на фабриці – вдома жінок чекала ще одна «зміна», оскільки тоді догляд за дітьми та домашній побут лежав виключно на жінках. В повоєнні роки лодзянки нерідко виглядали втомленими, нещасними, змученими, адже в такому шаленому ритмі життя важко було знайти бодай хвилину щастя, пише lodzanka.eu.

Тяжка праця на текстильних фабриках

Після Другої світової війни Лодзь продовжувала залишатися містом текстильної промисловості. Більше половини працівників у текстильній промисловості становили жінки.

Після війни було запроваджено тризмінну роботу. Кожна зміна тривала по вісім годин. Крім цього на заводах та фабриках була запроваджена багатоверстатна робота. Тобто, коли працівник чи працівниця керували двома або навіть більше верстатами одночасно.

Таке впровадження спочатку викликало хвилю обурення серед працівників. Наприклад, у 1947 році у Познані відбувся страйк проти запровадження багатоверстатної роботи. Однак з часом робота з кількома машинами одночасно стала нормою. Лодзянки, які керували верстатами, не могли навіть зробити повноцінної перерви на їжу – жінки на ходу їли бутерброди та запивали холодною зерновою кавою з пляшки.

Крім цього тодішня польська комуністична влада пропагувала трудову конкуренцію та обіцяла «передовикам праці» підвищення зарплати. Однак на відміну від шахтарів та металургів, які добре заробляли, на лодзьких текстильних фабриках платили не багато.

Пізніше в 70-80-х XX століття до важкої праці на заводах та фабриках додалася ще й продовольча криза. Забезпечення родини продуктами та приготування їжі в той час лежало виключно на жіночих плечах.

Тож, відпрацювавши зміну, жінка поспішала не додому, а по крамницях. Часто доводилося відстояти кількагодинну чергу, аби купити добовий запас продуктів для родини.

Через важкі умови праці та дефіцит продуктів харчування тисячі лодзянок вийшли на Жіночий голодний марш в липні 1981 року.

Після зміни на фабриці – домашні обов’язки

Після заводської та фабричної роботи лодзянок чекала друга «зміна» – приготування їжі, прибирання та догляд за дітьми. Тодішнє суспільство ще жило за стереотипами, що вищезгадану роботу повинна виконувати лише жінка.

У другій половині XX століття лодзянкам було надзвичайно складно поєднувати роботу та догляд за дітьми. Ясла та дитячі садочки працювали лише в першу зміну. Це створювало проблеми для лодзянок, які працювали в другу та третю зміни. На жаль, тоді ніхто не думав про те, аби підлаштовувати роботу ясел та дитячих садків під ритм працюючих матусь.

Порятунком для жінок, які працювали у кілька змін, були тижневі ясла та дитячі садки. Туди дитину відводили в понеділок, а забирали в суботу (в повоєнні роки працювали шість днів на тиждень). А неділю родина проводила разом. Звичайно, великим мінусом була тижнева розлука з дитиною. Фактично матір не бачила, як зростає її дитина.

Вплив важкої роботи на здоров’я жінок

Якось лодзькі лікарі помітили, що в Лодзі почало народжуватися все більше недоношених дітей. Крім цього почастішали викидні у жінок. Все це було наслідком нелегкої праці лодзянок на заводах та фабриках.

Через важкі матеріальні обставини жінки часто приймали рішення перервати вагітність. Не рідко працівниці заводів страждали від багатьох хвороб. Через всюдисущий пил, пари барвників, спеку та підвищену вологість в приміщеннях цехів, жінки страждали від пневмоконіозу, ревматизму. Виснажені лодзянки передчасно старіли та виглядали нещасливими.

Про складний післявоєнний ритм життя лодзянок написано чимало статей дослідницями жіночої історії Лодзі. Не оминули цей аспект й творці документальних фільмів. Зокрема, сцени, де жінки працюють в шумних заводських цехах є в документальних фільмах «Моя вулиця» та «Наші друзі з Лодзі».

.,.,.,.